Н ащо схоже небо?

Чи помічали ви коли-небудь, на що схоже небо? Навряд. По-перше, тому, що люди куди-небудь поспішають, і їм ніколи блукати очима в височині. По-друге, якщо навіть хтось і подивиться вгору, то побачить небо лише таким, яким воно виглядає з першого погляду. А насправді небо – своєрідна жива істота, яка, залежно від пори року і часу доби, перевтілюється у найнеймовірніші образи. Влітку, за ясної погоди, небо нагадує щасливу дитину. А білі, легкі, як пух, хмаринки дуже схожі на безневинні усмішки, що раз у раз злітають з уст цього маленького янголятка. Восени, у нестійку погоду, небо зовсім інше. Тоді воно нагадує бурхливий і всемогутній океан, по якому, наче кораблі, пропливають похмурі хмари. А зоряне нічне небо! Яке воно величне, непорушне і спокійне. Тоді це Всесвіт, серед якого твоє життя виглядає дріб’язковим, не вартим уваги. І починаєш розуміти, що ти не цар, а лише частинка природи, і що ніякими відкриттями не досягнеш цієї величі. Але найбільше мені подобається нічне, але не тихе і спокійне, а ураганне небо. Тоді – це душа людини, життя якої несеться з швидкістю хмар, гнаних нестримним вітром, думки якої, наче блискавки сліпучо-білі, незрозумілі нікому, повні енергії, життєвої сили і здатні розтрощити будь-яку перешкоду на своєму шляху
Робота колишнього учня 11 класу В.Мандзюка

В чому твоє щастя, мамо?

Конкурсна робота. " Пурпурові вітрила" ( Ж. "Зарубіжна література в школах України")
Знову осінь… В повітрі запахне терпкими хризантемами, осіннім дощем. Вона чекає, коли зжовтіє її клен і кличе до ніг чарівне листя. Будучи закоханою в осінь, мама дарує людям стільки любові і добра…

В дитячому садочку я малювала свою маму кольоровою: з червоним волоссям, з шістьма пальцями, короною на голові…
Минуло десять років. Я виросла, «виросла» і моя мама.
Ми відчуваємо одна одну навіть на відстані. Двадцять чотири години на добу мама поруч зі мною: в школі, вдома, на відпочинку. Це зовсім не гнітить мене, не надокучає. Чому?
Я просто люблю її, знаю і розумію свою маму найкраще.
ЇЇ ранок починається із міцної кави в улюбленій чашці. В побуті надає перевагу простим речам, але зручним. Дуже любить повторювати, що не мріє про норкову шубу і каблучку з діамантом, але не уявляє себе без щирих друзів, сонячних вихованців і філіжанки теплої кави.
Мама по-своєму сприймає мої перемоги і поразки, вона не може стримувати свої емоції, є відвертою.
Напевне, часто це їй і заважає правильно жити. Свої проблеми вирішує сама, не перевалюючи їх на плечі інших.
Коли ми їдемо на відпочинок, то це означає, що візьмемо всі екскурсії, а останні гроші можемо витратити на цікаву книжку. Я не можу забути, як ми Одесі в книжкових крамницях шукали разом Харукі Муракамі. А потім рідна, читаючи на пляжі «згоріла» на сонці. Та попри все її бажання здійснилося.
Одеський оперний театр, Львівська драма, Київська Софія, Краків, Варшава… І ще вона мріє повезти мене в Санки-Петербург. Страшенно любить мандрувати і відкривати для себе нові місця.
В пам’яті зберігся момент, як мама готувала мене до перегляду фільму «Кралечка» з Джулією Робертс в головній ролі. Це було трохи кумедно і дуже щиро.
Вона обожнює старі фільми. Багато читає про світових кінозірок. У великому захопленні була, коли прочитала «Кодекс щастя і краси» Одрі Хепберн. Ця тендітна акторка написала, що у людини є дві руки, одна з них бере, а інша віддає. Не можна лише брати, потрібно ділитися добром і світлом, бо людина має бути безкорисливою у своїх починаннях.
ЇЇ улюблений фільм, звісно, « Осінь у Нью-Йорку», котрий вона бачила вже багато разів, і кожного разу для неї це маленьке свято. Трагедію і щастя водночас, котрі переживають головні герої, мама сприймає як дарунок долі, котру не можна змінити.

Осінь скоро захопить цілий світ. І в жіночій душі озветься тихим вальсом, ніжним відголоссям.
Я вірю, що колись вони зустрінуться, мама і осінь. Чарівна панна запитає: «У чому твоє щастя, жінко?» У відповідь почує голос серця: « Утому, що я – мама?»
( Крива Тетяна, учениця 10 класу)



Крива Тетяна
учениця 10 класу

Біла заздрість

Одне із заввдань на годині спілкування - написати мініатюру про білу і чорну заздрість. Робота однієї групи, написана за 5 хвилин.

Одного прекрасного дня ромашка з волошкою подивилися на небо. На ньому плавали білі чепурні хмаринки, немов зроблені з вати. Волошка подумала, що хмари заздрять сонцю, адже воно постійно на небі, дарує всьому земному свою красу. А ромашка відповіла:
- Так, вони заздрять йому! Але це біла заздрість, вони не заступають сонце, а навпаки підсилюють його красу. А подивись на небо, там воно неначе плаче. На ньому бешкетують чорні хмари. Саме вони йому заздрять по-справжньому.
- - А як це «по-справжньому»?
- А справжня заздрість – чорна. Коли не тільки з неба капають сльози.
Тому, коли заздриш, то заздри по-білому, щоб небеса не плакали